|
21 березня. Ізнов сонечко… Я до вікна підійшов, щоби поглянуть, як за банями золотими Софії темна дощова весняна хмара муром устає, аж по кімнаті вільгістю дихає, аж остуджує цілого мене та на сон хилить. Та й ізнов біля шибки на занавісці малу цяточку завважив. На руку взяв. Аж то сонечко ізнов. Панцир червоненький у накрапах чорних. Але мале-манюсіньке, іще менше, як той перший раз було. Дивно так. Удруге до мене сонечко завітало. Я й відпустив його із долоні на волю, тобто на шибку у ріжку.
9 травня. Передвечорова травнева дивність… Учора в надвечір’ї я поїздом метро із Лівобережжя повертавсь. Сонце уже зайшло, і за вікном вагона над містом тихо слалися манливі, що ледь свідомість їх вловлювала, схоплювала завваженням, сутінкові тіни. І от дивність незвідана майнула перед зором моїм мигтливим своїм крилом. У призахідній частині неба, що навстріч неслося, хмари мурі д’горі муром стали у терасовім завихренні своїм. Геть якби гори. А унизу підніжжя зарожевілось дивними переливами. Й поміж кущами зелені прозоро молодої проглядується, спалахує уламками. Вода, Дніпро, затоки його біля Гідропарку. Подумалось. Аж ні. А може, й так. Пружок небесний унизу, біля підніжжя хмар багрово відкривсь при наближенні. Може, то й спалахувало вечірнє віддзеркалення його у воді. Не розгадать мені уже тепер причини видива того. Але таку дивну мить подарувало мені учорашнє надвечір’я. Дивність туюю виткали згасаючі небесні кольори у розбуянні молодого травня. День ось уже минув, а картина, якби жива, і якби намальована, простелена лежить перед моїм зором.
|
|
Детальніше...
|
|
Поводження на сцені її явно виграє подлук наших акторок. Рівень не той. Справжності більше.
І от в паузі якійсь на сцену піднімається якийсь то чоловік у сірому костюмі і в жилетці сірій. Вгодований. І насправжки починає цілувать Ганну. Якби то бачились вони раніш. Речі велемовні говорить, із яких я довідуюсь, що чоловік Ганни на Заході керує капелою бандуристів.
Хто ж сей чоловік у жилетці сірій вище середньої вгодованості з упевненістю високою офіційною. І чому така податлива в обіймах його Ганна. Із довідника Спілки письменників уже дома я дізнавсь, що це був Сергій Козак – співак. Ага, вони могли знатись по Київській опері.
Щось то говорила потім Ганна Колесник-Ратушна. Її уявлення таке, що це ми і насправді будуємо власну державу, а не лиш бавимось в суверенність в лапах тих самих чиїхось, душачи самі ж найменші спалахи, імпульси власної національної з’яви, а хоч би де.
А потім вона говорила, що на чужині це дуже нелегко жить. Ув її очах бриніли сльози. Це вже, схоже, була справжність, яка і мене проймала зворушенням.
Але все-таки, яким чином вона могла потрапити на Захід у 1972 році?
24 лютого. В синій настороженості дерева стоять… Дні такі теплі. А увечері мороз невеликий спадає. І так прозоро над будинками міськими простір проглядується. Синя настороженість застигла довкруж, у надію, у проростання спрямована. І дерева із галуззям своїм численним виразно чорні в синій настороженості стоять. Усе повне одного настрою, настроєм одним перейняте.
24 лютого. А дівчата, як квітки запашні розпукуються… Дух весни у природі запах. І увечері на міських вулицях дівчата розфуфирені юні в леті нестримнім біжать. Коси їхні розпущені, вбрання здебільшого весняне. Рух очікувальний невтримний. Пристрасті буяння. Як квітки запашні розпукуються – дівчата навесні.
|
|
Детальніше...
|
|
|
Ще й іще в кінематографічній чіткості послідовно картинки змінювалися. Кадри булого пережитого прекрасного перекидалися, перегорталися. Аж поки укінці на білім фоні недавно прочитані слова великого поета сучасності на титрах заясніли:
не большую правду скрывает земля
чем та, что открыта для взора!
(Иосиф Бродський).
11 вересня. Після глухого хутора як заманливо велике місто зустрічать… Я із поїзда в ранньоосіннім присмерку у великім місті зійшов. І так несміло мені, закоріненому хуторянинові в громохкім мигтючими вогнями різнокольоровими велелюдді опиниться. Так несміло й заманливо мені. Аж не віриться, що от хлопчик я несмілий хутірський а висот великого міста досяг, потрапив себто у него, як законний мешканець («Був це хлопчик лагідний і тихий, Як сосновий у безвітря ліс». Із вірша Євгена Плужника). Такі переживання кожного разу огортають сутність мою, коли із хутора свого я до столиці приїжджаю, повертаюсь.
На площі біля метро, куди в підземелля впірнути іду, музика грає. Бродячі музиканти. Один з кларнетом високий молодик так хвацько граціозно уперед статурою своєю випинається. Я їх знаю. Вони по підземельних хрещатицьких переходах грають. Не раз бачив їх там. Споглядальники коло, круг витворили. А в колі танок ведуть. П’яні ізгої. Жінки здебільшого. Чоловіків майже нема. Одна бабця горбата низенька, добряче напідпитку, сама танок веде й кільця мляво витинає так кумедно, що аж ізбоку дивитись і смішно, і трагічно. Враження таке, що це десь із дна пекла ту бабцю відпустили, щоб про наступ наших смутних часів свідкувала вона. Й інші танцюристи від неї не відстали далеко ув ізгоячім падінні своїм. Так колоритно виразно ті ізгоячі ознаки на лице. Так неприховано вочевидь увесь трагікомізм ситуації, моменту, нашої смути проступає.
– Ось ту бабцю-горбуню десь із дна пекла самого перед наші очі відпущено, – кажу я одному споглядальникові, котрий поруч мене стоїть.
– А се голь танцює, веселиться, волю справляє. Їхній час настав. Буде вам, таку вашу розтаку, воля! – говорить він чи то сам по собі, чи у відповідь на мої слова.
|
|
Детальніше...
|
|
24 квітня. Ластівки мої іще не прилетіли. Чи прилетять? Богдан мені у суботу сказав:
– Ластівки прилетіли. Сіни штурмують, пробиваються до свого кубла настирно. А не знаєм, що робить. Як підмальовку робитимем, то щоб із малими не прийшлось відселять.
А до мене іще мої ластівки не прилетіли. Чи й прилетять? Виглядаю щоранку у вікно.
24 квітня. Розігрується спектакль за наперед складеним сценарієм... По телевізору дививсь кадр, як бородій один так і каже:
– Я сталініст.
З’їзд у Ленінграді якийсь там був їхній чи то що. І уривчасто до вуха мого дійшло, що й Ніну Андреєву запросять. При звучанні імені цього думка розрослась: а чи не є усе це, події ось усі, зіткнення пляцформ і т. д. і грою, спектаклем за своєрідним наперед складеним сценарієм.
24 квітня. А хтось то недремно підглядає, підслуховує й усі тайни до часу, до пори береже, у вуса собі посміхаючись. Згадав от на хуторі, як у Києві навесні документальне кіно дививсь. Кадри про Брежнєва. Як він при зустрічах цілуватись любив, як обціловував він Кунаєва, здається, кілька хвилин від себе не відпускаючи. Глядачі сміялися. І подумав я був тоді й на хуторі ось зараз думаю. Десь то зберігалися ті кадри (не приватно ж тільки!), і хтось то їх і тоді, за життя керівника проглядав, продивлявсь і, напевне ж, посміювавсь собі у вуса, хтось то беріг ту тайну до пори, до часу. А керівник держави про це і не знав, і не відав, напевне.
Іще думаю ось: хтось то й зараз недремно пильнує, підглядає й підслуховує, занотовуючи собі, посміхається у вуса, кадри прокручуючи, жде пори, щоб із загалом своїм сміхом поділитись.
Інша трохи думка ізнов: чи під законом можливе, щоб керівник не міг знати чогось такого, з чого інші собі потаємно посміхаються, до нього доступ маючи.
24 квітня. Чогось голова моя розболілася. Невже перед молодиком?
|
|
Детальніше...
|
|
