Кондратюк А. Хутір : роман / А. Кондратюк. – Рівне : Волин. обереги, 2005. – 852 с.

Від автора
Роман “Хутір” – це перша частина задуманої автором дилогії “Між двома берегами”.
Роман “Хутір” – це передусім історія одного прекрасного поселення на теренах Західної України, що повстало на очах одного покоління і на очах одного покоління й зникло, у її художньому осяганні.
Нажаханий кровавими видіннями у передчуттях нових світових зрухів пан Валєвський ушвидчено починає спродувать земельку, а осяяні рожевою мрією селяни кинулись важкими трудами тую рідну, не свою земельку викуплять. Так у благодатнім поліськім закутку, де одвічно струменить сяяння усесвітової краси, з’явився хутір.
Маленька цятка на мапі, прекрасний Закуток серед лісів у своїм буттьовім пульсуванні вписується у світовий контекст. Роман містить зворушливі драматично-трагічні сторінки з історії повстанського руху на Поліссі.

Перед нами колоритні постаті селян зі своїми родинами. Як вони любили цю землю, як вони раділи зеленому проростанню кожного зернятка і співові кожної пташечки, і поверненню навесні до своїх гнізд лелек. І це завжди бриніло, як свято душі. Живлющі соки землі огортали їхні єства суцільно, немов любов матері. А як вони мужньо і стоїчно зустрічали більшовицькі акції, спрямовані на поруйнування хутора. І вистоювали упродовж десятиліть.
Кожне людське життя у своїм земнім перетриванні випромінює пульсування краси, осяяне художніми смислами.
Події у найдраматичніший період в історії краю переповіджені крізь позір і серце дитини, яка простує у доросління.
Зі сторінок роману струменить любов до рідної землі, що є одвічним джерелом існування усього сущого на ній, і яку заповідано й нам берегти і любити.

“Через те, що розбуяє беззаконня, любов багатьох охолоне” (Новий завіт, Матвій, 24, вірш 12)

За визначенням філософа, ми згинаємося під усе зростаючим, побільшуваним тягарем пам’яти. І в минуле своє ізнов заглядати, прозирати його нам частіш боляче, із віком, із плином часу безперервним, частіш усе боляче, аніж приємно, втішливо, не кажучи вже, щоб обнадійливо було, окрилено щоб ставало. Інколи запізніла інформація про недавнє навіть минуле, про жахи його у морок нас повергає, обезперспективлюючи. І тоді пам’ять і уява углиб іще далі линуть, погідний хоч трохи день там вишукуючи, щоб із сьогоднішнім його зіставити, точку, момент і давній той, звідки й коли усе почало рухатись не туди і не так, завважити, зафіксувати. А коли знаходимо, відшукуємо із пам’яти чи уявно, то, розростаючись, так благовісно засіяє світочем і закликом для нас той передніший день. І манить, необорно спокушає нашу свідомість у день той вернуться, щоби, досвідом збагаченим уже будучи, почати рухатись уже саме туди і саме так, шляхом істинним, не ложним. Ох, на жаль, неможливо нам туди повернутись, не дано вороття ні в молодість, ні до джерел наших первісних, ні до початків. Та огірчено зітхнувши, безнадію струшуючи, ми, буває, іще другий день такий, схожий шукаємо. І знаходимо, буває. Але ізнов і тоді не втішливіш нам стає. І після потуг свідомости безплідних предметно, думка нас зупиняє: “Перший, найкращий з усіх, для нещасного роду людського День проминув…” *
І нічого іншого не залишається вже нам, як чекати свого часу. І стримить чи плентається наша душа в незвідане вперед. Бо часу свого людина не знає. А проте не припиняємо ми потуг своїх, не перестаємо намагатися прозирнути і в незвідане, настання і хід подій грядущих передбачити, пам’ятаючи, що для кожної свій час, що на все своя пора, і ніщо без пори не настане, не звершиться.
Є події і явища, що застають нас, застигають зненацька. Про ймовірність, можливість їх знаємо, але не чекаємо їх. Вони вдаряють у серце неочікувано й раптово, як грім серед ясного неба, як блискавка. Це і є грім, це і є блискавка, це і землетрус є, і стихії найрізніші, і випадки найнещасніші, і перевороти суспільні, і зміна влад та владик…
Неодмінність подій інших зумовлена самим устроєм збагненної, осягненної нами реальности і порядком речей у цій реальности. Відколи самодостатність свою усвідомивши, але іще при Батькові, при Матері живих бувши, перебуваючи, і поселяється, увіходить стиха в нашу свідомість здогад неодмінности жорстокої, що не розвіюється, не вивітрюється, але усе частіш і виразніш про себе заявляє: настане ж колись час, день і момент настане, мить, коли Батько, Мати відійдуть – і осиротієш ти. Неодмінно настане. Хоча?.. Але ж, як казав старий міський сусіда Соломон, на ймення своє мене увагу запрошуючи звернути: “Молодий може умерти, а старий повинен умерти”. Тому то й у веселощах серед молодости перебуваючи, свідомість наша не вільна, не в силі зняти із серця тривожні передчуття. Так сильно тяжіє над нами неодмінність ось таких реальностей.
Ймовірність подій і явищ, з’яв третіх витає над нами у сферах міфологічного чи демонологічного, у вимірах пророкувань апокаліптичних, у чисел пророкованих вимірах. Ось рік, століття наблизиться, число очікуване настане – і пророковане, а й не пророковане мо’ гряде, день судний гряде.
Якихсь іще подій, явищ, з’яв і видовищ чекає наша душа, що їхні образи, обриси їхні унаслідок фантастики, прогнозувань і пророкувань, передбачень наукових із дооколу на нашу свідомість линуть, зумовлені звідомленими останніми, а то й тисячолітніми бувальщинами, видивами чи вигадками, начитаними, наслуханими, а линуть.
На темному безмовному самітному хуторі перебуваючи, увечері пори пізньоосінньої глупої я з хати Батькової вийшов, з порога у темінь над дооколом суцільно навислу ступив, а мовби у світ інший і зійшов. Моє єство до нього ще не прилучилося, і в нім освоїтись я ще не встиг, як із-за рогу від комори двір смугою освітився, а за коморою задирчало. Зовсім близенько. “Не інак інопланетяни своїм зорельотом на вгороді зупинилися”, – вдарило раптом із темноти у думку. Що би вже не було, а за ріг комори визираю: трактор за Річкою. І не далеко зовсім. “Чогось то він стояв тут засвіта іще притишений?”
А ізнов серед літа було, ополудні, товар пастухи іще не виганяли на день. Спека, і вітру ніякого. Сонце густе, вистояне, і тіни малі од дерев опредмечуються. Хати дальні іграшкові, як марево. На очі щось тінню налягає. Відчуття таке. Зирк я убік, а на березі Річки високому, узвишковому, на пагорбковому березі Річки двоє інопланетян стоять. Прибульці із Всесвіту у край наш опівнічний, де небо низьке, а зелень прозора, уступили, стоять. Один високий, руки довгі, нижче колін, другий – карлик. Самі зелені, і просвічуються – не то рухаються уповільнено, не то хитаються легенько у застиглости. Кремнеземові. З елементу, що його льони накопичують, блакиттю зацвітаючи, зіткані. І ніякої тобі плоті. Форма існування – у думці лиш, у свідомости, у Sinn – усесвітовій свідомости. Навіювання випромінюють, і я його відчуваю, але на контакт не ідуть. Замалі, іграшкові ми для них з усіма своїми цивілізаціями. Із нами да ще в контакт вступати?


Завантажити в форматі DOC – Частина 1:

Завантажити в форматі DOC – Частина 2:

  • Facebook
  • В закладки Google
  • Добавить ВКонтакте заметку об этой странице
  • Одноклассники
  • Twitter

Прокоментуй!

Залишити відповідь